Глобальне потепління / глобальное потепления
« Спосіб охолодження Землі та боротьби з глобальним потеплінням за допомогою космічного екрану ( космічної парасольки ) »
З відомих науці джерел випливає очевидний вихід: якщо Земля перегрівається за рахунок внутрішніх процесів і Сонця, то її слід остудити. Нині Земля поглинає 70 % сонячного випромінювання ,тому слід щось придумати , щоб знизити цей показник , Ідеї вельми екстравагантні . Зокрема , Роджер Анцель , астроном з університету Арізони , пропонує розмістити навколо Землі мільйони лінз діаметром 60см, які відбиватмуть сонячні промені . Знаний кліматолог з Колумбійського університету Воллас Брокер пропонує розсіяти в стратосфері на висоті понад 15 км частини сірки , які потримаються на цьому рівні рік- два . Інша пропозиція – спеціальними пристроями перетворювати морську воду на хмари , насичені хлоридом натрію. Реальнішими здаються "наземні "ідеї , такі як створення в морських зонах плавучих штучних острівців білого кольору з поверхнею , яка б відзеркалювала промені , або покритя пластиковими матеріалами того ж таки білого кольору деяких пустельних районів . Суть всіх ідей полягає у відзеркаленні сонячного випромінювання Є ще.корисна попозиція , яку ось уже декілька років реалізують у деяких зонах Антарктиди . Над океаном розсіюють речовини , які сприяють росту водоростей , що поглинають вуглекислий газ . Лауреат Нобелівської премії Пауль Крутцен , напрклад , каже , що тільки розпиленя сірки обійдеться у 50 млрд . доларів , іншими словами , цей проект нереальний . У свою чергу, Гвідо Вісконті з університету Акуїли зазначає , що зниження на 5 % обсягу сонячної радіації , що поглинається , допоможе знизити на кілька градусів середню температуру на нашій планеті . Французький кліматолог Едуар Бар в інтерв’ю газеті Le Monde змалював можливі геоінженерні методи рукотворної зміни клімату у разі різкого й несподіваного погіршення кліматичної ситуації. Найперспективніший, на думку Е.Бара, спосіб охолодження Землі пов’язаний із встановленням за межами місячної орбіти величезного дзеркала між Землею та Сонцем, що дало б додаткову сонячну тінь і зменшило освітлення Землі. Але жодних оцінок реальності цієї схеми Бар не дає. У розвиток висловлених Е.Баром ідей , Володимир Прісняков (академік НАН України) проаналізував варіант розміщення на орбіті космічних екранів (космічної «парасольки»), складених із уже розроблених зараз і експериментально перевірених «сонячних вітрил», котрі розглядаються як основний елемент перспективних космічних двигунів. Таке вітрило являє собою величезне полотно з надтонкого матеріалу (приміром, алюмінійованого пластику), котре відбиває падаюче на нього світло і під тиском фотонів створює тягу. В даний час розроблено варіанти плівок, їхнє конструктивне оформлення і системи розгортання на орбіті. Є й дуже легкі з малою тягою високоекономічні електроракетні двигуни, котрі, з одного боку, стабілізуватимуть величезних розмірів космічну «парасольку», а з іншого — підтримуватимуть її на орбіті. Таким чином, створення космічних екранів можна починати не з нуля, адже вже є великий науковий і конструкторський заділ. Основною проблемою, що виникає внаслідок масштабних чинників відмінності космічного екрана від сонячного вітрила (розміри більші на кілька порядків) є міцність плівки екрана та її маси. Очевидно, що має бути знайдений оптимум цих взаємовиключних характеристик. При цьому суттєвим полегшенням для створення екрана порівняно із сонячним вітрилом є можливість його розміщення вдалині від Сонця в умовах менш напруженого теплового режиму. У даний час деякі виготовлені сонячні вітрила мають поверхневу щільність менш як 10 г/м2. Міцність сонячного вітрила може бути збільшена за рахунок включення у вітрило металевих ребер, що зменшить пошкодження від зіткнень із мікрометеоритами. Зараз можна казати про можливість створення тонкого екрана, котрий складається з кількох шарів міцного, жаростійкого композитного волокна з відбиваючим покриттям, котрий матиме поверхневу щільність менш як 1 г/м2. У майбутньому слід очікувати створення сонячних вітрил із поверхневою щільністю 0,1 г/м2. Вже реально розглядається створення інфраструктури виробництва плівок для сонячних вітрил безпосередньо в космосі. Використовуючи вакуумне напилювання, можна виготовляти в космосі великі металеві листи завтовшки 20—30 нм. При цьому можливо отримати поверхневу щільність екрана до 0,05 г/м2. У майбутньому нанотехнологія зможе створювати перфоровані або комірчасті плівки. Якщо перфорації в ній будуть істотно меншими за довжину хвилі падаючого на нього світла, мала маса і висока відбивна здатність можуть, доповнивши одна одну, значно підвищити продуктивність сонячних екранів. Що стосується електроракетних двигунів, то для них настає час широкої експлуатації. Вони мають значно більшу питому тягу, що дає можливість працювати тривалий час із невеликим запасом робочого тіла при невеличкій тязі, характерній саме для ЕРД. Зараз ми маємо розроблений 25 років тому ЕРД типу ТХД і російський СПД-290 із характеристиками, досить близькими до вирішення цього завдання. Перевагою запропонованої системи екранізування Землі є, з одного боку, мала вартість екрана, двигунів і всієї установки, а з іншого — можливість виведення її з експлуатації в будь-який час без наслідків для Землі, чого не можна сказати про інші варіанти втручання в біосферу Землі, котрі можуть завдати внаслідок своєї неконтрольованості більше шкоди, аніж очікуваної користі.
Автор , в розвиток запропонованих вище ідей , пропонує cвою ідею , космічного екрану ( космічної «парасольки ) » , який також встановлювався би між Землею та Сонцем , що дало б додаткову сонячну тінь і зменшило освітлення Землі сонячного світла „ тобто би діяла як засіб охолодження Землі та боротьби з глобальним потеплінням .
Автор прагне запатентувати та запровадити дану ідею у реальність за допомоги Євросоюзу та США .
Шевчук Анатолій Іванович , м .Рахів . вул. Вербник 152/12 , Закарпатська область , Україна. ,
e-mail:A.Shevchyk@yandex.ru . тел.+38(093) 848 98 08
